FANDOM



Якщо бачиш Жигулі і парчову хустку,
Знай, що їдуть рагулі в село у відпустку
Часто пишеться так, як вимовляється
рагулі

Рагу́ль (рог, ро́гуль) — спочатку одне зі зневажливих прізвиськ українців, яке вживалося виключно у Львові, переважно, деякими москалями, — свідчать у власних працях українські вчені мовознавець лучанин Микола Рябчук і історик львів’янин Євген Наконечний, прояв російського шовінізму. У широкому розумінні вживалося і вживається інколи й дотепер стосовно всіх українців, у вужчому — стосовно всіх галичан, у ще вужчому — до українців мешканців Львова і Львівської області.

З часом переросло у психологічну площину: змальовує не просто селюка, що у місті демонструє свої «найкращі духовні цінності», а саме бідну духовно, пихату людину, у якої — хворобливий потяг до влади, приниження інших, несмак у всьому — в мові, одязі, оформленні помешкання, садиби, власного автомобіля, у ставленні до творчості — такого собі жлоба із ВВВ до небес. Хотілося б, щоб статтю достойно відредаґував львів’янин.

Рагуль це майже як бидло.

Абстрактне бидло не обов’язково являється рагулями, а ось рагулі завжди стовідсоткове бидло. Але насправді усе трохи складніше.

Ragyli 6.jpg

Рагулізм — невиліковна хвороба мозку.

Етимологія

Походження слова достовірно не вияснено. Не настільки воно старе. Народна етимологія стверджує, що «рогу́ль», або навіть «ро́гуль» виник від «ріг», які ті, що понаїхали, не спилюють навіть після приїзду в місто.

Менш відома версія, що слово з’явилося від «рогатки» — шлагбауму, який стояв на в’їздах великих міст, після приєднання Західної України до УРСР.

Насправді це означає просто сільпо (як у «село не асфальтоване без сільради» десь під Києвом).

Хто такі

Якщо коротко, то термін «Рагуль» використовується як грубий лайливий опис звичайного селюка, який понаїхав у Львів з провінцій, що оточували його, але при цьому залишився тим же бидлом, яким і був у резерваціях, зберіг ту ж манеру поведінки в місті.

Власне цим і своєю нелімітованою кількістю викликає ненависть у корінних львів’ян, що не дозволяють собі подібного роз’їбайства.

Явище рагулізму спочатку було унікальне для західних областей України, саме Львівщини.

Типовий рагуль (ріг) — це провінціал (нині, чи в далекому минулому; українським високопоставленим чиновникам рагулізм передається, майбуть, через гени), який пас корів і гусей, орав у полі, цим же займалися усі його предки, — і тут він НЕСПОДІВАНО опинився у Львові (Києві, Франківську, Чернівцях — себто, у столиці, чи в обласному центрі).

Не існує корінних (приміром, львівських) рагулів, хіба що діти інших рагулів, які вже встигли народитися «ві Львові», але це не знімає з них клейма. Рагуль, що понаїхав у Львів, має рівень ВВВ, що шкалить; серед рагулів, що ще не понаїхали, вважається елітою, а от серед корінних львів’ян (а сьогодні вже — і киян, житомирян, тощо) вважається відповідно рагулем і бидлом, хоча сам рагуль це у більшості випадків заперечує.

Ознаки

Відмінною рисою поведінки рагулів є саме сільсько-провінційна поведінка і традиції, яким не місце у місті.

Рагуль говорить специфічною українською мовою (частенько далеко не літературною) з москалями — принципово, і навіть іноземцями (адже інших мов не знає), регулярно «ходить до церкви» — бо так треба (самиці рагулів можуть вклонятися в цервкві у міні-спідниці, причому не усвідомлювати того, що роблять). Ні Старого Заповіту, ні Євангілія сам не читає, але «в неділю не працює» (бо гріх!), і святкує усі церковні свята без вийнятку, часто навіть не вникаючи у їх сенс.

Почуття гумору

Серед найтиповіших ознак рагуля є й те, що у нього майже повністю атрофоване почуття гумору. Він «не в’їжджає» не лише у витончені анекдоти, а навіть у пересічні. У нього є свій гумор, у який «не в’їжджає» вже будь-хто інший. Як наслідок — неадекватна реакція на найменший гумор щодо нього самого. Те, що викликає поблажливу усмішку у людини витонченої і шляхетної, у рагуля викликає цілковите несприйняття і ворожість. Рагуль ображається з будь-якого приводу і дуже болісно реагує на все те, що хоча би найменшим чином зачіпає його «безцінну» особу. Звідси його запеклість і невміння вибачати.

Духовність та інтелект

Позаяк рагуль є людиною практичної дії, то для нього повністю є чужими такі речі як духовність та інтелект. Звідси майже нульовий моральний та інтелектуальний рівень, який, однак, деколи поєднується з феноменальним знанням практичного життя, побутової культури, моди й етикету.

Зовнішня охайність (але не естетичний смак в одязі) рагуля різко контрастує з його абсолютною внутрішньою спустошеністю.

Мова

Безпомилкова ознака рагуля, якої він ніколи не в змозі позбутися — примітивна, кострубата недосконала мова, засмічена русизмами (якщо це українець), і засмічена граматичними помилками і матом (якщо це москаль, єврей чи будь-хто інший).

У усіх кав’ярнях, незалежно від «крутизни», рагулі голосно базікають з явним сільським акцентом, активно перебиваючи один одного. Слухають в громадському транспорті музику з телефону на повну гучність хрипуватих динаміків бюджетних моделей у тому числі тупі «смішні приколи», записані такими ж рагулями на диктофон телефону, і при цьому голосно іржуть в найтупіших місцях. Їздять на битих ТАЗах, чері-амулетах або чорних кукурудзерах, не дотримуючись жодних правил і рівняючи інші машини під час парковки.

Рагулі та бандерівці

Мало не кожен рагуль вважає себе бандерівцем, але «адекватні бандерівці» у більшості рагулів «своїми» не визнають.

ВВВ. Сьогоднішній рагуль — давно не просто селюк

Рагуль — це, перш за все, людина з надзвичайно завищеною самооцінкою, з гіпертрофованою пихатістю і святою вірою у вищість своєї персони.


Коли людина внутрішньо духовно і інтелектуально надзвичайно бідна, вона цю бідність інстинктивно намагається компенсувати фальшивими механізмами своєї вищості.

Як, за теорією Адлера, фізичний недолік людина намагається компенсувати невпинним прагненням до влади, так і свою духовну ницість рагуль намагається щоразу підкреслити своєю формальною перевагою над людьми.

Найкраще ця рагульська пихатість виявляється у поведінці більшості чиновників різних рівнів. Політолог Дмитро Видрін чудово підмітив, що для чиновництва найвищого ешелону української політики найбільшим кайфом є приниження простої людини. Це приниження у можновладців стало навіть своєрідним видом спорту. Вони залюбки хизуються один перед одним тим, як «опустили» якогось рядового мента, швейцара чи звичайного прохача. Тому дуже влучне народне прислів’я каже, що «немає гірше, як з Івана пана, а з Марійки добродійки».

Означення «рагуль» у жодному разі не є означенням національним чи соціальним, найближче стикається з означенням «плебей», що є протилежністю до людини шляхетної як не за походженням, то, принаймні, за духом.

Рагульській пихатості протистоїть природна простота і благородство шляхетних — антирагулізм.

Для благородної людина мета життя — робити добро, переборюючи труднощі, для рагуля — робити зло, втікаючи від небезпек. [1]

Різниця у національному вжитку

Отже,

  • якщо для москаля — рагулі — це те саме, що українці, які патріотично ставляться до своєї України, — патріоти, націоналісти, бандерівці,
  • то для українця — це вживається не стільки у вузькому сенсі «жлоб», «селюк», а, насамперед, — як малокультурна, малоосвічена людина, яка має надвисоке ВВВ, намагається захапати якнайвищу державну посаду (гарантовану «кормушку»!), з якої можна буде плювати на своїх співвітчизників, і зі смаком принижувати їх, позбавляючи людської гідності; при чому — чим з більшої глибинки вилізло ОЦЕ («з Івана — не буде пана!»), тим більш затято ВОНО гнобитиме усіх решту

Елітні рагулі

Якби спитали про найяскравіших представників у плані нездарності при виборі одягу, то навіть не знати, кому віддати першість:

Ragyli 03.JPG

Іра Білик і Серьожа Звєрєв виглядають як сіамські близнюки, шо їх роз’єднали у дитинстві, а тепер надали можливість зустрітись.

може Ірині Білик, яка хоче стати українською Мадоною, а виходить бути хіба що Кортні Лав (хоча, між іншим, колись Ірині бути Мадоною вдавалося з легкістю, натомість кон’юнктура та голоси в голові призвели до того, що вражає вона вже не творчістю, а концертними костюмами з нашитими сосками, які так хочеться продемонструвати);

або Оксані Байрак, яка найчастіше зупиняє вибір на хижому леопардовому і ультракороткому, доповненому гіпюровими колготками на руках, і котра, навіть вбираючись в усе чорне, привертає до себе увагу яскравістю несмаку;

чи Діані Дорожкіній — богині корсетів, зміїної шкіри та бейсболок, яка, якщо не обирає вбрання від самої себе (не підтримаєш свій бренд, ніхто не підтримає), то щонайменше обліплюється з голови до п’ят логотипами якоїсь відомої компанії;

Олександрі Кужель, музі целюліту та фіолетових губних помад, більшість з костюмів та суконь якої на декілька розмірів менші за розмір самої Олександри;

чи Ганні Герман, яка часом так смішно поєднує деталі та аксесуари, що не віриться, ніби це можна надягти на себе в здоровому глузді, не згадуючи вже про демонстрацію таких пікантних деталей як то пупка чи сосків на публіці.

До речі, тренд показування пупка серед народних депутатів започаткувала Руслана Лижичко, яка вважала нормальним з’являтися на офіційні заходи в сценічних костюмах. Ну що ж, «добре хоч не голий зад — всьо ж народний діпутат».

Чоловіки теж не пасуть задніх, і тут безумовним лідером є Сергій Поярков. Він називає себе провокатором у житті, а у світі моди йому це вдається за інерцією — камзол з золотими гудзиками і ковбойський капелюх, хіба ще потрібні до цього якісь коментарі?

Віктор Павлік дивує вмінням поєднувати оксамит і шкіряний одяг, а Олександр Пономарьов вирізняється любов’ю до найпотворнішого гостроносого взуття з якихось пафосних матеріалів.

Вбрання наші зірки доповнюють наквецяними яскравими лаками довжелезними пазурями, чудернацькими зачісками, скептично викривленими у зневазі губами та модифікованими обличчями після численних операцій — все це робить їх такими однаковими, що, наприклад, Ірину Білик, Олександру Кужель та Таю Повалій здалеку і не розрізниш, я вже не кажу про нові наштамповані юні дарування, головною принадою яких є дві принади спереду і дві принади ззаду.

Подбавши про обгортку, більшість з представників «еліти» забуває про начинку, а ті ж, що не забувають, часто-густо начинкою ще більш погіршують своє хитке положення на терезах, котрі визначають «еліта» вони чи «рагулі» — надто вже складно іноді приховати власну сутність за словами, не вміючи вправно ними оперувати.

Ані Лорак чи Даша Астаф’єва під час інтерв’ю демонструють повну нездатність скласти слова у речення, а речення у зв’язний текст, а тому компенсують цю нездатність широко відкритими очима у першому випадку чи широко відкритим декольте в другому.

Олександра Кужель найважливішою темою для світського рауту вважає розповідь про те, як лікувала чоловіка сечею, а Віктор Янукович дозволяє собі випади на кшталт «Я завжди готовий поступитися своїми амбіціями. А амбіція в мене одна: добробут і щастя українського народу».

Цікаві пасажі видає Олена Литвин, власниця бутіку, де продає дуже коштовні речі класу люкс. Намагаючись не віддалятися від простих смертних та підтримати позитивний образ простої дівчини з сусіднього двору, в одному з інтерв’ю вона сказала, що «Витрачати божевільні гроші на те, що рано або пізно зношується і виходить з моди, немає сенсу».

Тим самим вона показала або повне нерозуміння потреб своїх же клієнтів та антилояльність до них, або ж примітивне бажання докинути собі балів у такий невибагливий спосіб, як декларація простих істин, в які сама не вірить.

Та безумовним фаворитом у плані безсмертності цитат для мене була, залишається і буде Ірена Реонольдівна Кільчицька.

«Ні на кого з батьків я за характером не схожа. Мої батьки — люди радянської формації: це високі принципи, скромність, порядність і так далі» — настільки відверту характеристику самої себе не часто почуєш, чи не так?

Або ж:

«Любов до грошей у мене завжди була велика і взаємна». Повністю — тут.

Ще у цій Вікі

Почитати можна тут

  • http://ragu.li/post/prya-zdrya-vlya-mlya/ — сайт ragu.li — спеціалізуються на висвітлюванні пануючого несмаку серед бомонду, еліти українського суспільства;
  • Рагулі і антирагулі — Після окупації Західної України Радянським Союзом росіяни, які сюди приїхали, почали зневажливо називати галичан спочатку «вуйками», з кінця шістидесятих років «рагулями», а вже з середини вісімдесятих — «биками». Віднедавна деякі галицькі українці, мешканці міст, почали цими словами називати своїх же побратимів, але вихідців з села. На Сході України для окреслення сільських мешканців замість західноукраїнського «рагуль» здебільшого вживали «когут». Але якщо хтось думає, що «рагулі» — це українці, а стисліше — галичани з села, той глибоко помиляється. Я зустрічав типових рагулів росіян і євреїв, які все життя мешкали у великих містах. Отже, перед тим, як говорити про рагулів, треба їх якомога чіткіше термінологічно ідентифікувати. (Повністю — тут.)


Примітки


Ad blocker interference detected!


Wikia is a free-to-use site that makes money from advertising. We have a modified experience for viewers using ad blockers

Wikia is not accessible if you’ve made further modifications. Remove the custom ad blocker rule(s) and the page will load as expected.

Відвідайте інші вікіпроекти на Вікія!

Випадкова вікі